Новини

Валерій Макеєв: «Штампів та напівправди про події на Сході у ЗМІ дуже багато …»

Український журналістський фонд

Правозахисник Валерій Макеєв із Черкас у полон до луганських бойовиків потрапив разом із трьома журналістами. Вони їхали забирати українських полонених, яких обіцяли випустити в обмін на відзняті для телебачення «картинки».

Знімальна група каналу «112 Україна» та журналіст харківського видання Роман Черемський на автівці Валерія Макеєва прямували в Краснодон, де й були відповідні домовленості з комендатурою. Однак на виїзді з Лутугиного, коли до Краснодона залишалося близько 40 кілометрів, на блок-посту їх затримали. Речі і автівку – відібрали, а Валерія Макеєва, Романа Черемського, Ганну Іваненко та Назара Зоценка кинули в підвал. І якщо через домовленості телеканалу «112 Україна» телевізійників відпустили за кілька тижнів, то Валерій Макеєв пробув у полоні 100 днів. Частину цього часу (після допитів сепаратистами) провів у лікарні. Про свої поневіряння Валерій Макеєв написав книжку «100 днів полону», яку нещодавно було презентовано в Черкасах за сприяння Національної спілки журналістів України. У книзі Валерій згадує: «За півгодини до моєї передачі один із офіцерів, який супроводжував, розповів: «А ти замислювався, як і чому потрапив у полон? Твій позивний «911» реально був зареєстрований (та його ніхто і не відміняв) − запросили тебе люди в Міністерстві оброни «ЛНР». Ти проїхав прифронтовий блок-пост, все було нормально. А потім нежданчик, фактично в нейтральній зоні… Розвідка одного з батальйонів взяла тебе з попутниками й глибоко «закупорила». Телевізійників планували віддати по-швидкому. Журналіст із Харкова був позаплановий. Ну, а ти… Якщо їдеш додому – вважай у сорочці народився: тебе замовили з вашого боку. У своїх судових позовах зачепив якихось важливих персон. Як про тебе дізналися і рознесли – невідомо (як я пізніше зрозумів, ішлося про заяви Спілки журналістів і звернення депутатів до Президента. А після спільних заяв професійних журналістських організацій України та Росії, прийнятих в рамках діалогу, ініційованих Представником ОБСЄ з питань свободи слова, до боротьби за моє визволення долучилися медіа-спільноти України, Туреччини, Польщі, Росії…). У МО «ЛНР» стало відомо, що ти в Ровеньках. Можливо, це й допомогло зберегти тобі життя…»

– У своїй книзі Ви пишете, що волієте пам’ятати більше про добрі вчинки щодо Вас у полоні. А що з цього вразило і запам’яталося найбільше?

– Було б не справедливим говорити про те, що «ось саме ця подія вразила мене найбільше». Пройшло вже півроку після визволення з полону. Картинки про події полону зринають у пам’яті час від часу. Ось, нещодавно, до сина зателефонував шахтар Пашка, з яким я сидів у підвалі в Ровеньках. Про таких кажуть: «рубаха парень», такий собі сучасний мушкетер. Коли його приятеля забрала комендатура та кинула до нас на підвал, Пашка, дізнавшись про те, що сталося, прийшов в ночі до брами подвір’я, на якому у розташуванні ополченців містився і наш «підвал», і почав вимагати, щоб його товариша звільнили, а замість нього забрали Пашку. Вмовляв конвоїрів не довго: товариша випустили, а Пашку лупцювали з годину. «Збирався у ополчення: тепер зась. Побачив хто вони такі», – резюмував закривавлений Пашка. У камері довірятись будь-кому – не варто. Але в Пашці було щось надзвичайно людське. Коли його через 17 днів ув’язнення відпускали, я попросив його сконтактувати із моїм сином, сказати що зі мною усе гаразд. І передав вірші. Пашка все зробив… Прийшов потім провідати мене за тиждень: передав через конвой для мене книгу та … чистий блокнот. Для віршів.

– Чи не пошкодували, що не попередили сім’ю про те, куди насправді їдете?

– Про такі місії – родинам не кажуть. Родину потрібно оберігати. Ще перед тим, як я потрапив у полон, родина нічого не знала про мої маршрути на Схід… Одного разу під Слов’янськом потрапив у об’єктив телекамери якогось центрального каналу. Сусіди побачили. Розповіли дружині. «Чому ти не кажеш, де буваєш? Я ж буду хвилюватись», – запитала вона. А я відповів, що завжди повертаюся. Так, були епізоди під час полону, коли чітко відчував: існує реальна ймовірність того, що рідні навіть не дізнаються про те, де я був. Якось, звернувся до одного ополченця, майже мого однолітка, що нас конвоювали – передав аркуш: «Візьми, на всякий випадок: тут телефон моєї мами та дружини…» «Без питань», – відповів він.

– Взагалі, як рідні ставилися до Вашої волонтерської роботи з визволення полонених?

– Щиро вдячний, що мене не розпитують про цю роботу. Про деякі зворушливі речі розповідаю сам. От нещодавно поділився з дружиною, як передавав матері хлопця з Чернігівщини документи її сина… Мати довго навзрид розповідала, як син з Майдану із друзями пішов на луганський фронт: «У тебе ж і діточки малі, і батько нещодавно помер! Куди ж ти?!» А він: «Мамо: не можу я вдома сидіти, коли там таке…» . Поховали місяць тому – тіло опізнали за результатами ДНК-дослідження. Але бувають і обнадійливі новини. От наприклад про офіцера з 80-ї не було звістки 9 місяців. А тепер з’явилася маленька надія – ознака, що він таки живий.

– Чому вирішили цим займатися, знаючи, що це ризиковано?

– Так «карта лягла»: моя діяльність була під егідою та з благословення Української православної церкви Київського патріархату. В певний момент потрібно було діяти щодо визволення виключно через неурядову організацію. Краще через церкву. Інших варіантів не було. Це була добра воля. Так, думки про ризик виникали. Та я доволі багато бував уже на самих передових, і що таке справжній ризик – я бачив. Ризик – це не реалізувати наміченого: тоді хлопці, за якими їдеш, можуть залишатись невідомо скільки. Якщо їх віддають на узгоджених умовах – треба їхати. Треба і ретельно готуватися, і я це робив. Але війна – досить малопередбачувана штука. Шкодую, що зі мною ризикували і журналісти.

– Після повернення з полону вже їздили знов на Схід?

– Так. Маю певну спеціалізацію своєї діяльності на Сході: полонені, безвісно зниклі, захоронення.

– Плануючи поїздку в Краснодон, як вибирали собі компанію? Чому саме журналісти з Харкова та каналу «112», а не з Черкас?

– Компанію мені обирали без мене. Була вимога – полонених передають без обміну. Потрібно лише, щоб журналісти зробили свою роботу: провели зйомки у Краснодоні та інших місцях Луганщини, де запропонує «приймаюча сторона». Самодіяльності не було. Справа серйозна. Відповідне відомство АТО здійснило пропозиції відомим телеканалам. За деталями деякі редактори звертались до мене. Врешті-решт, акцептував пропозицію саме «112» канал. Рома Черемський стажувався на іншому відомому телеканалі: офіційно канал вирішив нікого не відправляти. Рома поїхав як «пишучий» журналіст. Вперше усю команду я побачив лише у день відправки в Черкасах.

– Перебуваючи на території ЛНР, чи бачили Ви там журналістів?

– Так. У Луганську. На наш поверх у лікарні доволі часто прибували російські журналісти із відомих російських топ-каналів. Запам’яталось, як вивозили з лікарні двох поранених українських збройних сил на «допотопній» Швидкій допомозі (що прибула з нашої території). Тоді на зйомки прибуло від разу з півтора десятка телекамер.

– Як ставляться місцеві жителі до ЗМІ – зокрема, українських, російських? Чи довіряють журналістам?

– По-різному. Врізалась в пам’ять дефініція, яку я чув (щодо ЗМІ) – від різних людей «з того боку»: «Врут одни и другие, но украинские – чуть больше». Щодо наших каналів – то очікуване ставлення. Неочікуваним було визнання неправдивості сюжетів і російських ЗМІ. У підвалі для більшості конвоїрів я також мав статус журналіста. Хтось говорив, що саме журналісти у всьому винні: саме неправдивість сприяла війні. Інші говорили: «Ты там обязательно напиши – мы хотим мира…». Ставлення населення до наших ЗМІ здебільшого негативне.

– Зараз дивлячись новини, читаючи пресу, Ви можете оцінити, наскільки достовірно медіа висвітлюють те, що там відбувається?

– Так, оцінити можу. Дивитись прагну поменше. Віддаю перевагу аналітичним статтям. Штампів та напівправди – дуже багато. Погано, коли таке висвітлення шкодить. Наприклад, коли в ефірі популярного телешоу хтось задля свого піару починає теревенити про те, про що має уяву лише за власними вигадками – про справи військовополонених, мовляв, там до наших ставляться лише по-звірячому, а тут, у нас – усі білі та пухнасті, то як після таких виступів (за якими слідкують і там) можуть ставитись до полонених? Коли я писав книгу про полон, головною заповіддю було табу на будь-які речі, які б могли зашкодити конкретним особам.

– На Вашу думку, чи варто українським журналістам їздити на територію, не підпорядковану Україні та й узагалі в зону АТО?

– Дуже важке запитання. Коли ми сиділи у підвалі з Ромкою, чи не головною нашою рекомендацією для журналістів було б лаконічне: «Ні. Не варто. Не існує такої інстанції, яка б гарантувала б Вам безпеку на усі 100%». Та «замінника» журналістів не існує: потрібно знаходити способи отримання інформації «з перших уст». Заочно цього не зробиш.

– Якщо все ж знімальна група чи окремі журналісти туди їдуть, чи могли б Ви дати якісь поради: що брати, а що не брати, як вести переговори, як спілкуватися з місцевим населенням тощо?

– По-перше, телефони треба брати якомога простіші. Чисті – без фото та контактів. По-друге, почистіть власні сторінки у соціальних мережах: якщо у вас є висловлена підтримка, скажімо, Правому Сектору, чи щось у стилі ПТН ПНХ – залишайтесь вдома. При спілкуванні із місцевим населенням знайдіть їхню мову: у селах – це на 80% українська. У містах – майже 100% російська. Уникайте спору. Підтримуйте співбесідника щиро: завжди є якісь елементи у «сповідях», які вам можуть імпонувати. Мінімум речей. Категорично: не їдьте по навігаторах, та не беріть жодних карт місцевості. Головне – акредитація. Якщо вона є – дуже добре. Якщо ні – дуже погано.

– Що змінилося у Вашому житті після повернення з полону? Відбулася якась переоцінка?

– Все змінилось. Повна переоцінка. Процитую з перших сторінок книги «100 днів полону»: «Так. Щось у мені змінилося. Можу підтвердити це й через три місяці після повернення з полону, коли пишу ці рядки. Ні, я не зрозумів, просто відчув, що всі ми дуже маленькі перед Богом, і всілякі намагання знайти місце під сонцем – від лукавого. Я переконався, що жити треба набагато простіше, аскетичніше. Жити з любов’ю. Адже нічого з собою, окрім відповідей за вчинене, не заберемо. Все так просто… Просто люби, працюй, шануй насамперед батька та матір, близьких та рідних, далеких та невідомих, і… ворогів своїх. Дивна річ. Після повернення з полону в мене не виникла жадоба помсти до катів, а навпаки – з’явилося відчуття вдячності до тих, хто проявляв людяність і певними діями підтримував у час одного із найважчих періодів мого життя…»

– Чи потрібно нашим журналістам, на Вашу думку, навчатися роботі в умовах війни? Які промахи вони найчастіше допускають?

– Однозначно. Чи не найбільшою заслугою після повернення з полону було моє «відмовляння» декількох знайомих журналістів від таких поїздок.

Підготовка журналістів для виконання таких завдань має бути на рівні офіцерів спецпідрозділів. З нюансами: прийоми рукопашного бою не потрібні… Потрібно працювати зі свідомістю і підсвідомістю, навчатися стратегії й тактиці планування поїздок, теорію «запасного маршруту»: що робити, коли немає зв’язку, вивчати першу медичну допомогу, в тому числі і самому собі – з ліками чи без ліків…

– Що найбільше відіграло роль у Вашому звільненні? Заяви медіа-організацій? Добра воля ополченців? Домовленості? Чи щось інше?

– Що найбільше – мені не відомо. Цього ніколи не збагнеш – що відіграло найвагоміше значення у певній події. Ми маленькі перед богом. Так – була і добра воля з тієї сторони. Не знаю чим мотивована. Варіанти – бути розстріляним, чи бути звільненим без обміну – були однаково можливими. Так, мені там сказали, що «за тебя подписались журналисты чуть ли ни со всей Европы!». Вражений. І щиро вдячний. Безперечно – це мало дуже суттєве значення і для мене, і для Ромки. Сьогодні, коли займаюсь справами полонених та безвісти зниклих, можу констатувати, що найгірше, коли жодних відомостей про зниклого немає, а пошуки на рівні «листів до воєнкома» реальних результатів не дають. Можливо, там кажуть, що журналістів не люблять, але таки поважають та рахуються з позицією журналістської спільноти. «Всё-таки – мы глобально видим мир их глазами», – констатував один офіцер з того боку. Звичайно, був вражений, коли дуже багато людей мені особисто казали: «Ми за тебе молились». Щирі молитви завжди доходять. Дякую.

Леся Карлова