Дайджест

Похід журналістів у владу: плюси та мінуси

Український журналістський фонд

От якби вони йшли за мажоритарними округами! Адже в їхньому разі це був би якраз той випадок, коли проти них були б безсилими й гречка, й пофарбовані парканчики, й білбордові атаки. Зрештою, сенс мажоритарних виборів якраз і полягає в тому, щоб до парламенту могли пройти вовки-одинаки, люди, не заангажовані ані найменшою мірою: громадські діячі, журналісти, інші авторитетні, але позапартійні люди.

Масовий похід журналістів на парламентські вибори, без перебільшення, став шоковою подією навіть на тлі нинішньої шокової реальності. Думки розділилися й у самому журналістському середовищі — мовляв, чи личить журналістові йти в політику, чи не є це зрадою професії, й у суспільстві — мовляв, кому ми вірили, на кого рівнялися.

Як і за будь-якої шокової ситуації, значна частина відгуків — хоч позитивних, хоч негативних — страждає на надмірну категоричність та емоційність. То все ж, похід журналістів у політику — добро чи лихо?

Перш ніж ділитися власними думками, зауважу: наявність у партійних списках декого з-поміж журналістів і справді здивувала — аж до того, що спочатку навіть виникла підозра: а чи не фейковою була інформація про це? Надто вже звик був сприймати цих осіб як винятково незалежних, самотніх і безкомпромісних борців за правду, хоч би з ким доводилося боротися. Парадокс полягає в тому, що їх і їм подібних якраз і хотілося бачити в політиці, брак таких людей у політиці відчувався найгостріше.

От тільки якби вони йшли за мажоритарними округами! Адже в їхньому разі це був би якраз той випадок, коли проти них були б безсилими й гречка, й пофарбовані парканчики, й білбордові атаки. Зрештою, сенс мажоритарних виборів, якщо за наших умов він узагалі існує, якраз і полягає в тому, щоб до парламенту могли пройти вовки-одинаки, люди, не заангажовані ані найменшою мірою: громадські діячі, журналісти, інші авторитетні, але позапартійні люди.

Похід журналістів у владу 1990-х років тим і відрізнявся від нинішнього, що тоді не було пропорційних виборів, не було партійних списків, і журналісти йшли на вибори як самодостатні особистості. Це вже потім партійні лідери шукали їхньої прихильності, улещували їх і прагнули їм сподобатися — саме так, а не навпаки. Телеролик, у якому поп-зірка рекламує парфуми, й телеролик, що рекламує саму поп-зірку та її концерти — виглядає дуже схоже, але відчуйте різницю. Саме така різниця й тут — принаймні коли журналісти йдуть у списках безумовно прохідних партій на безумовно прохідних місцях.

А ще не виходить із голови не таке вже й давнє інтерв’ю легендарного Семена Семенченка шановному Мустафі Найєму на «Громадському ТБ», коли інтерв’юер, даруйте, просто причепився до інтерв’юйованого: коли ви підете в політику? А з ким ви підете в політику? Вже як запевняв пан Семенченко: не йде він у політику, не збирається йти у політику — а пан Найєм усе заходив і заходив зі своїм запитанням як не у двері, то у вікно й усе ніяк не міг змінити теми. Виваженості й стриманості Семенченка залишалося тільки позаздрити, але мимоволі складалося враження: інтерв’юер не вірив, що хтось може робити яку-небудь справу заради самої цієї справи, а не з наміром зібрати політичні дивіденди. Утім, зрештою виявилося, що Семенченко таки йде на вибори другим номером за списком «Самопомочі».

Перш ніж розглянути плюси та мінуси походу журналістів у політику, зробімо два зауваження. Перше: сам по собі цей похід не є ані добром, ані злом — зрештою, на політиків не вчать у жодному виші, й немає такого фаху — депутат. І друге: з хорошого журналіста далеко не обов’язково вийде хороший політик — як і з хорошого спортсмена, і з хорошого вченого. Ба більше: під час і після Євромайдану співачка Руслана виявила себе чудовою громадською діячкою. А от депутатом свого часу була ніяким. Хоча, з іншого боку, й досвіду з того часу вона набралася, й ситуація у країні змінилася — тож, можливо, сьогодні, якби вона пішла на вибори, все було б інакше.

Отже, плюси походу журналістів у парламент.

  1.  Журналісти, що працювали в соціальній або політичній тематиці, є фахівцями в цій царині, а отже вони не мають стати порожніми місцями. Та й маніпулювати ними, доводити їм, що двічі по два — це п’ять, буде нелегко.
    Активна громадянська позиція, яку вони демонстрували, так само видається запобіжником проти перетворення їх на «парламентську біомасу» й «машини для голосування».
    Хоч би в який спосіб журналісти йшли на вибори, найбільший капітал, що вони мають, — це їхні імена, їхня репутація. Тож керівникам фракцій та партій, представникам чи то президентської адміністрації, чи то Кабміну буде не так уже й легко примушувати їх. Із їхньою думкою муситимуть рахуватися. І це теж видається запобіжником проти перетворення парламенту на збіговисько статистів.
    Наявність журналістів у Верховній Раді дає надію, що в Україні відродиться справжній парламентаризм, а звичний квазіпарламентаризм почне відходити в історію.
  2.  Журналісти — люди, що вміють логічно мислити й аргументовано викладати свої думки. А отже вони можуть поліпшити якість парламентської роботи — принаймні можна сподіватися, що вони виловлюватимуть логічні дірки в законопроектах і привертатимуть до них увагу.
  3. Є надія, що в Україну повернеться практика, коли парламентарі виступають зі своїми матеріалами у ЗМІ — а отже не обмежують спілкування з суспільством виступами з парламентської трибуни та теревенями в ток-шоу. Тому є надія якщо й не покінчити з кастовістю парламенту, то знизити її рівень.
  4. Журналісти в парламенті, принаймні, не будуть чортами з табакерки, «невідомо ким невідомо звідки». Громадяни знатимуть їхні чесноти та їхні вади. Знатимуть: вони чесні, безкомпромісні, принципові, сміливі, інтелектуальні — але той демонструє симптоми зіркової хвороби, той схильний до завеликої категоричності й не дружить зі словами «можливо» та «ймовірно», той подеколи поводиться, ніби Україна для нього — експериментальна лабораторія, той виявляє снобізм і пишається вхожістю до світу «сильних», той має схильність до демонстративності й навіть епатажності, надто вже полюбляючи зовнішні ефекти, й таке інше, й тому подібне.
    Можливі, звісно, й розчарування — але ці розчарування поставлять під сумнів і всю попередню, журналістську кар’єру новообраних депутатів.
  5. І найважливіше. Євромайдан, окрім іншого, вимагав нових облич у політиці, навіть зміни поколінь. Тож от вам нові обличчя, от вам зміна поколінь — причому зміна, що відбувається в найвідкритіший, найпрозоріший із усіх можливих спосіб.
    Євромайдан сподівався, що відрядить до політики власних активістів, громадських діячів. А хіба ж журналісти — не громадські діячі? Хіба ж вони не демонстрували своєї небайдужості до України й того, що в ній відбувається, небайдужість до людей? Хіба ж не виконували суто громадянської функції, не мобілізували, не роз’яснювали, не давали розуміння?
    Ну, й суто «цеховий» плюс: із масовим приходом журналістів до ВР є надія, що й галузь ЗМІ в Україні почне змінюватися й набувати тих форм, які є звичними для європейських демократичних країн.

А тепер про мінуси.

  1. Євромайдан, узагалі-то, вимагав не лише нових облич у політиці, а й нових політичних сил. Ані Блок Петра Порошенка, ані «Народний фронт» назвати новими язик не повертається: попри формальну новизну, вони є перегрупуваннями давно знайомих політичних ветеранів, і — головне — саме ці ветерани, а не талановиті новачки, задають у них тон, керують ними. Якби, приміром, панове Лещенко, Найєм та Сюмар створили свою партію й запросили до неї шанованих ними політиків «старої гвардії» — це виглядало б зовсім по-іншому; в даному ж разі це є не більш ніж інкорпоруванням нових облич до старих політичних структур.
  2.  Бентежить, власне, навіть не викладене в попередньому пункті, а те, що значна кількість шанованих журналістів іде за списками партій влади. Адже не лише Блок Петра Порошенка, а й «Народний фронт» є саме партіями влади. Й це при тому, що влада ще не встигла довести на практиці своїх чеснот — зокрема, свого вміння й бажання бути відкритою й спілкуватися з суспільством на рівних, а не за старою й звичною методикою спілкування феодалів із холопами, а чи «мудрої партії» з «недоумкуватим народом».
  3. Немає остаточного розуміння природи попиту на журналістів, що раптово виник у політичних лідерів. Їм потрібні свіжі мізки, свіжі думки та свіжа енергія? А чи їм потрібні свіжі й розкручені обличчя для передвиборчих білбордів — як колись обличчя поп-зірок та спортсменів? Яку, власне, роль відведено журналістам і в партійних списках, і в новому скликанні ВР?
    Отут, власне, припиняються всі розмови про журналістів і залишаються розмови про особистостей. Бо надалі кожен гратиме ту роль, на яку погодиться. Йдучи до Верховної Ради, всі сьогоднішні журналісти беруть до свого фаху префікс екс- і про журналістську колегіальність мають забути. Зрештою, пересічний обиватель навряд чи вже згадає, ким були «в минулому житті» Олег Ляшко та Ганна Герман. Уже ніхто не згадає, що Микола Томенко був колись знаним політологом і виступав зі статтями у ЗМІ. Особистий рахунок кожного обнулюється й починає відлік плюсів та мінусів від самого початку.

Борис Бахтєєв, «Телекритика»