Новини

Він завжди був на передовій: і на фронтах, і в журналістиці

Український журналістський фонд

Пам’яті Леоніда Козиренка.

На другому поверсі «помилуваного» війною скромного будинку по вулиці Хрещатик, 27-а, який нині належить Національній спілці журналістів України, є кабінет, котрий знає кожен ветеран Київської організації НСЖУ. Ось уже майже два десятиліття у ньому «прописаний» журналістський фонд «Ветеран преси». І майже стільки ж років його очолювала високоавторитетна і глибокошанована в журналістській спільноті Києва та й усієї України людина — Леонід Мартинович КОЗИРЕНКО.

Крім надзвичайної відданості спілчанській справі і невтомності у підтримці ветеранів, він ще й був людиною великої скромності і ніколи не афішував себе, не розписував своїх минулих заслуг,  хоч  їх у нього багато.

Поступаючи у січні 1951 року в РАТАУ з четвертого курсу відділення журналістики Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка, Леонід Козиренко в листку обліку кадрів, зокрема, зазначив, що побував у таких зарубіжних країнах, як Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Монголія, Китай. У графі «Мета перебування за кордоном» вказав: «У складі військ Радянської Армії». Вже на наступних сторінках особової справи, в автобіографії, він розповів про це перебування, як і загалом про армійську частину своєї біографії, хоч і скупо, але детальніше.

Після закінчення однієї з київських середніх шкіл поступив у Київську артилерійську спецшколу. Навчання в ній перервала війна. Учнів евакуювали у Чкаловську область (нині Оренбурзька).  Завершивши навчання в школі, сімнадцятилітній юнак  у червні 1942 року  отримав направлення в евакуйоване у Саратовську область Київське артилерійське училище. У грудні 1942-го, після його закінчення, був направлений на Північно-Західний фронт. У серпні 1943-го разом із своєю частиною переведений на Степовий (згодом 2-й Український) фронт. В одному з боїв був поранений. Після лікування повернувся у свій полк. Знову був поранений. Цього разу рана виявилась важкою, довелося заліковувати її у глибокому тилу — в Тбілісі. У березні 1945-го повернувся на фронт. З перемогою над Німеччиною його війна не закінчилася. Воював і на Далекому Сході — проти мілітаристської Японії. Нагороджений орденами «Червона Зірка» «Вітчизняної війни першого ступеня», Богдана Хмельницького,  багатьма бойовими медалями.

«Після закінчення війни я вирішив учитися, — згадував Леонід Мартинович ті часи в інтерв’ю для альманаха «Київський журналіст». — Мав документи про закінчення школи, як тоді казали, із золотим обідком — тобто атестат відмінника. З ним міг вступати у будь-який навчальний заклад без іспитів. Але якось не мав твердих намірів, не знав достеменно, ким хочу стати. Відніс заяву в Інститут харчової промисловості. Документи взяли й сказали, що зарахують. Вийшов я з інституту, проходжу повз напівзруйнований Червоний корпус університету імені Шевченка і бачу рекламний щит з оголошенням про набір на перший курс відділення журналістики. Отут я й згадав, що в школі завжди був редактором шкільної стінгазети. І вирішив: моє місце саме тут, на журналістському відділенні.

Тогочасне студентське життя було нелегке, допомоги чекати було нізвідки. Навпаки: мав допомагати рідним.  Однокурсник Олег Васильєв, який на той час уже працював у Радіо-телеграфному агентстві, порадив і мені звернутися в РАТАУ. Там були потрібні журналісти. У січні 1951 року я набрався сміливості і пішов на зустріч з Іваном Костьовичем Сиромолотним. Про нього відгукувалися як про суворого, але справедливого керівника й вольову людину».

До цього спогаду Леоніда Козиренка варто додати, що на той час він уже мав за плечима певний газетний досвід (не тільки шкільної стіннівки), і це дало йому право подати заяву на ім’я І. К. Сиромолотного у такій редакції: «Прошу прийняти мене на роботу в якості літературного працівника РАТАУ. Маю досвід газетної роботи. Працював літпрацівником в Одеській обласній газеті «Большевистское знамя» і друкував свої кореспонденції в київських газетах».

Леоніда Козиренка прийняли в РАТАУ на посаду редактора партійного відділу з місячним випробувальним терміном.  Дали перше завдання — написати нарис про робітничу молодь. Він знайшов хорошу бригаду токарів на заводі «Ленінська кузня». Два дні «вживався» у їхнє буття. Ще день писав матеріал. Потім друкарка «настукала» п’ять сторінок тексту. Залишив нарис завідуючому редакцією Малиновському і став чекати його вердикту.

«Через два дні приходжу на роботу (працювали ми тоді на вулиці Воровського, 22, в одному будинку з редакцією газети «Молодь України»), а Малиновський показує мені свіжий номер цієї газети. На його першій сторінці, на місці передової — мій нарис. Без жодної правки! — згадував пізніше Леонід Мартинович свій дебют у РАТАУ. — Та ще й з моїм підписом, хоча традиційно матеріали агентства друкували без прізвища автора. Так моя перша проба пера в РАТАУ пішла до мільйонів читачів, адже «Молодь України» тих часів мала чи не найбільший наклад в Україні. В агентстві про мій випробувальний термін ніхто й не згадав. За три місяці мене призначили завідувачем відділу культури. Загалом в агентстві пропрацював тринадцять років.  То були незабутні роки мого життя і творчості. Журналістика з тих пір стала моїм покликанням, справою всього життя. І ще я переконався: це найцікавіша з усіх професій».

Наказом по РАТАУ від 31 серпня 1964 року Леонід Мартинович Козиренко був звільнений з посади завідуючого редакції республіканської інформації у зв’язку із затвердженням заступником редактора обласної партійної газети «Київська зоря», органа Київського промислового обкому партії.  Звісно, це було підвищення.  Але в жовтні того ж року відбувся відомий пленум ЦК КПРС, Микиту Хрущова відправили на пенсію, а з його  зняттям  був ліквідований і поділ партійних комітетів на промислові і сільські. «Київська зоря» погасла, так і не встигнувши розгорітися, а Леонід Козиренко залишився без роботи. В ЦК Компартії України йому запропонували поїхати в турне країнами Латинської Америки разом із Заслуженим ансамблем танцю П. Вірського. З тої піврічної поїздки він привіз не тільки силу-силенну публікацій, а й книгу нарисів «Українські зірки і Південний хрест» та повість про визвольну боротьбу колумбійського народу.

Після повернення до Києва три роки працював заступником редактора обласної газети «Київська правда». Його публікації на шпальтах цього видання, як і попередня творча робота на різних відповідальних посадах в РАТАУ, послужили йому доброю рекомендацією для призначення на посаду головного редактора телевізійних фільмів Держкомтелерадіо України.

«Кіно- і тележурналістикою я займався багато років, доти, доки наприкінці минулого століття з відомих причин занепали і кіно, й телевізійне художнє виробництво, — із сумом констатував згодом Леонід Козиренко. — Сценаристи стали нікому не потрібні. Але журналістська доля від мене не відвернулася. Я відгукнувся на пропозицію відомої у журналістському світі людини, чуйної і талановитої Валентини Зданевич, яка разом із групою однодумців вирішила створити благодійний фонд «Ветеран преси».

Давно відійшла у кращі світи Валентина Зданевич, але її творіння — фонд — існує, працює, як може, підтримує ветеранів журналістики. Він зібрав і надав їм допомогу  на мільйони гривень. Але річ не тільки в грошах. Головне, що люди не вважають себе залишеними на роздоріжжі, знають, куди прийти зі своїми клопотами, де завжди  підтримають, оцінять, допоможуть, віддадуть шану. Благодійна діяльність «Ветерана преси» не залишилася непоміченою  громадськістю і державою. Валентину Зданевич було нагороджено орденом Княгині Ольги. Групу ветеранів і, зокрема, президента фонду Леоніда Козиренка,  відзначено державними нагородами та почесними званнями.

Діяльність фонду — це постійні турботи й клопоти. Та Леонід Мартинович Козиренко ніколи від них не ухилявся, цікавився ними  до свого останнього подиху, важаючи  їх справою вкрай важливою й необхідною, продовженням свого життя в журналістиці і для журналістів.

…Він не дожив до свого дев’яносторіччя менше двох тижнів.  15 серпня 2014 року перестало битися його мужнє, щире, чуйне серце. Та залишився на землі його світлий слід,  зосталися добрі справи, пройняті любов’ю до людей рядки й кінокадри. І пам’ять тих, хто знав цю талановиту, добротворчу,  прекрасну людину.

Михайло Сорока,
голова Київської організації НСЖУ