Новини

«Роздержавлення ЗМІ треба почати з Донбасу», — Владислав Леошко

Український журналістський фонд

Про майбутнє роздержавлення комунальних і державних ЗМІ  говорять так багато і так довго, що мені, головреду одного з таких видань, котрий чує, що «ось-ось почнуть», щонайменше півтора десятка років, інколи здається, що це була така технологія чиновницької влади: залякувати підконтрольних журналістів перекриттям бюджетної оплати (розмір якої — все менший) за роботу, яку виконують редакції, я якої стає все більше, щоб залежні від засновника медіа не послабляли напруження перед лицем тривожної перспективи вільних і тому не таких надійних хлібів.

І дійсно: чим як не відсутністю доброї волі парламентарів пояснити зняття ними ж із голосування в жовтні 2013 року вже готового нібито проекту закону про реформування згаданих друкованих видань (і це в який раз!). Комунальна преса, схоже, була тепер уже навіки приречена залишатися прислужницею у місцевих князьків і царьків покрупніше.

З перемогою Євромайдану до весни 2014 року ситуація кардинально змінилася. Модель відродження на практично готових і з великим досвідом медіа-майданчиках принципово нових, демократичних відносин ставала все більш близькою до втілення.

«Через два місяці ви побачите абсолютно нову пресу», — обнадійливо сказав у квітні губернатор Донецької області Сергій Тарута відносно ситуації в медіапросторі на Донбасі. Але! Не так сталося, як гадалося. Ось уже котрий місяць на Донеччині не втихає війна, і десяткам, сотням журналістських колективів цього регіону довелося будувати свою редакційну політику тепер уже не тільки виходячи з реалій періоду, коли синьо-білі «держиморди» сиділи у владі, але й в умовах загроз розправи  аж до фізичного знищення з боку сепаратистів, що поставили метою повну ліквідацію залишків демократії в містах області.

Комунальні газети, яких в регіоні всього 35, стали найбільш залежними заручниками фатальних змін. Адже їхні господарі — функціонери від Партії регіонів — тепер практично в повному складі перейшли в прислуговування терористам. Захоплення міст озброєними формуваннями так званих «ополченців» поставило кожного редактора перед вибором: виконувати волю новоявленої бандитської влади і тим самим перетворюватися в посібника злочинців чи проявити громадянську стійкість, відданість Українській державі, але неминуче ввійти в конфлікт з бойовиками. Небагато колективів видань знайшли в собі мужність для відстоювання своєї патріотичної позиції. Більша частина редакцій саме комунальних газет на окупованій бойовиками території прямо чи опосередковано погодилася на службу так званій ДНР, почала розміщувати пропагандистські матеріали сепаратистського характеру. Доводиться нагадати і про інше: вирішивши в тому чи іншому конкретному випадку служити терористам, редакції східноукраїнських мас-медіа, що досі мали суттєву фінансову підтримку з бюджету, самі себе поставили поза законом, і тепер навряд чи мають право продовжувати функціонувати в попередньому форматі. Їх, як і їхніх господарів, — мерів, що продалися сепаратистам, чиновників, які себе дискредитували, депутатів, що заплуталися в антидержавницьких діяннях, — чекає неминуча люстрація і відповідь по всій суворості українського законодавства. Надто ж високою виявилася ціна зради, за якою — сотні, тисячі постраждалих від бойових зіткнень мирних громадян, велика кількість українських військових, що загинули, і поранених під час звільнення міст Донбасу, зруйнована інфраструктура краю.

Усього цього, погодьмося, могло і не бути, якби в свій час — у березні, квітні, коли тільки починалися «мирні» сепаратистські мітинги під іноземними триколорами, посадові особи відповідних рангів пробудили б свою дрімаючу десь дуже глибоко принциповість, відчуття національної самосвідомості і елементарної вдячності українській державі за свій безбідний чиновницький статус.

Але є й інші приклади. Серед журналістів знайшлося немало істинних патріотів України, для яких те, що відбулося за ці п’ять місяців, стало своєрідним випробуванням на громадянську зрілість, і це випробування вони витримали. Як будувати тепер роботу їм? Як будувати, скажу з усією прямотою, подальшу роботу нашої «Вечерней Горловки», яка понад 20 років, у силу свого статусу комунальної газети, знаходилася в залежності від цілого ряду місцевих чиновників, які виявилися зрадниками своєї країни. Коли ця зрада стала очевидною, коли весь відділ інформування міськради, що «курував» нашу газету, разом з виконкомівською верхівкою перейшов на бік ДНР, наша редакція сказала зрадникам: «Нам не по дорозі!».

Сьогодні залишається вірити, що правда і справедливість переможуть, і органи державної влади і місцевого самоврядування на Донеччині будуть нарешті позбавлені від службовців, які себе скомпрометували. Але чорт забирай! Чи не пора саме цей момент істини по відсіюванні зерен від лушпиння зробити відправною точкою для утвердження в місті, в регіоні преси, яка потрібна нашій країні, — патріотичної, вільної, громадянської.

Звертаюся до шанованого мною голови Держкомтелерадіо Олега Наливайка. Олегу Ігоровичу, так, сьогодні в Донбасі не стихають бої, не гаснуть клуби військових пожарищ, не припиняються гігантські руйнування… Але, як би не парадоксально це звучало, те, що відбувається сьогодні в регіоні, лише підтверджує необхідність ключових змін в ідеологічній, гуманітарній, медійній сфері. Саме Донеччина може і повинна стати першим в Україні майданчиком таких інновацій.

Питання того ж роздержавлення комунальних ЗМІ тут назріло само собою — ми надто довго знаходилися під гнітом зрадників і перевертнів з чиновницькими рангами, щоб продовжувати і далі робити помилки. Модераторами, свідомими бійцями в боротьбі за розуми і серця жителів зраненого війною краю можемо стати ми, патріотично налаштовані журналісти Донбасу, — добре, що нас залишається навіть після цих випробувань немало.

Практичне втілення такого пілотного проекту з роздержавлення донецьких ЗМІ також залишає немалий простір для творчості. Назву лише ряд принципових пунктів, без обов’язковості яких шляхетна ідея ризикує вилитися в чергову профанацію.

Перше: справжнє, а не вдаване і завуальоване під «ревізії», «перевірки», депутатські та інші «запити» і різного роду «рекомендації» надання колективам редакцій свободи творчої та господарської діяльності. Надзвичайна важливість цього пункту обумовлена тим, що знаю: чиновники вміють лукавити і знаходити способи так запудрити будь-якому залежному від них редактору мізки, що навіть при нинішній нібито «свободі творчості» і «невтручанні в журналістську діяльність» останній може виявитися змушеним по кілька раз на день метатися між редакцією та виконкомом, щоб надати засновникам потрібні довідки, звіти, роз’яснення і т.п.

Друге: чітке регламентування в законодавчому порядку умов виходу редакцій ЗМІ з-під опіки органів місцевого самоуправління. Законом тут повинно бути передбачено все, включаючи умови закріплення за редакціями приміщень, які вони займають, строки дії так званого перехідного періоду, який буде необхідний для проведення реорганізації комунальних медіа. І особливо важливе значення почне мати реальний, а не декларований захист інтересів редакційних колективів. Оскільки апріорі повинен перемогти принцип: роздержавлення покликане покращити положення редакцій, наповнити діяльність журналістських колективів достойним змістом, сприяти розвитку ЗМІ, а не навпаки.

Третє: реформування державних і комунальних ЗМІ повинне стати інструментом для забезпечення роботи всіх редакцій, що зайняті на конкретному інформаційному полі, в дійсно рівних, справедливих і однаково сприятливих умовах. Про що тут ідеться? У нас в Україні надто довго і надто детально велися розмови про завідомо «утриманське» ставлення до бюджету (десь насправді реальне, а десь штучно роздуте) з боку державних і комунальних ЗМІ.  Але при цьому мало хто брався підрахувати, що найбільші серед підприємств медіа-сфери об’єми сплати податків у державний і місцеві бюджети, а також в різні державні фонди забезпечували вони ж. Не побоюся сказати більше: найбільш законослухняними з засобів масової інформації, причому не тільки в сплаті податків, але й в дотриманні трудових прав робітників, виконанні соціальних гарантій і т.д. є саме державні й комунальні ЗМІ. Так, вони користуються поки що підтримкою з бюджету, яка необхідна на виконання певного «держзамовлення». Але якщо зіставити цифри фінансових дотацій і цифри відрахувань, що здійснюють редакції, то насправді вони виявляться схожими. Інша картина переважає в ряді приватних медіа: так, вони не споживають дотацій із бюджету, але й податки платять в бюджет зазвичай — кіт наплакав. Про дотримання трудових прав найманих працівників у таких редакціях і взагалі не йдеться: зарплати «в конвертах», тіньова і нелегальна зайнятість, подвійна бухгалтерія з метою ухилення від податків тут (особливо, якщо говорити про донбаські реалії) — звичайне явище. Тому, якщо переводити весь регіональний (на перших порах) медіабізнес на колії рівних, справедливих для всіх умов, то ці єдині, прозорі правила повинні розповсюджуватися і на питання фіскального характеру в тому числі.

І, нарешті, четверте. Реформування преси повинно мати своїм пріоритетним завданням побудову на Донбасі преси патріотичної. Сьогодні, як ніколи, з усією ясністю можна побачити і розрізнити, хто з журналістів переконаний патріот, а хто — прислуга у сепаратистів, хто заслуговує підтримки і розвитку з боку держави, а кому — не місце на інформаційному, ідеологічному фронті в силу займаної ним антиукраїнської позиції, хто несе в суспільство високі ідеали демократії, гуманізму, загальнолюдських і загальноєвропейських цінностей, а хто представляє собою потенційну «п’яту колону», яка знов загрожує підривом української державності.

Нас усіх чекає велика, кропітка робота, крок за кроком, щоб відвоювати наших читачів  від потоків дезінформації, брехні, від занесених в їх розум і душі хибних уявлень. Форми і методи для ефективного розгортання такої, наповненої шляхетним змістом роботи нам, творчим людям, знайомі і ясні. І є дуже чітке розуміння: ця робота, ця боротьба сьогодні вже не повинна дати збій. Ми просто не маємо морального права допустити, щоб колись виявилися марними всі ті завоювання демократії й національної єдності України, що були досягнуті на Донбасі ціною неймовірних зусиль і жертв кращих синів і дочок країни в ці тривожні воєнні дні.

Владислав Леошко,
головний редактор газети
«Вечерняя Горловка»