Дайджест

Контрпропаганда — справа тонка

Український журналістський фонд

Секрет контрпропаганди не в тому, щоб піднести публіці свіжу інформацію. А в тому, щоб грамотно скомпонувати вже відомі речі. Так, щоб у глядача навіть тіні сумніву не лишилося: головний ворог прогресу в Росії — Путін, і лише він.

Чому й навіщо терористи захоплюють телевізійні вежі на Донеччині та Луганщині, не розуміють хіба що сліпоглухонімі капітани далекого плавання. Адже результат перекомутування, коли замість українських каналів транслюються російські, одразу ж дається взнаки стрибкоподібним зростанням сепаратистсько-федералістських настроїв серед місцевого населення. І воно, те населення, буквально за кілька годин безперервного перегляду рашистських каналів біжить купувати портрети російського президента, аби отримувати нескінченний оргазм, б’ючи поклони перед фото крутого мачо з ботоксним  обличчям. Ну, й співати на мотив «Пусі Райот»: «Богородица, Путина пригони!»

Адже те, що показують на російському телебаченні про «київську хунту», «яка вбиває мирних мешканців українського сходу», не зможе перебити жодна правдива інформація про справжній стан справ у країні. І як боротися з таким потужним ворогом? Тільки його ж зброєю — на всяку пропаганду знайти контрпропаганду.

Здається, в департаменті журналістських розслідувань на каналі «1+1″ це зрозуміли, започаткувавши щоденну програму «Секретні матеріали», що виходить нині одразу після випуску ТСН.

Не можна сказати, що всі 20-хвилинки цих журналістських розслідувань однаково цінні з інформаційного чи суто пропагандистського боку. Скажімо, програма про народного депутата Ігоря Єремеєва здалася авторові цих рядків занадто заангажованою. Надто ж у тій частині, де стверджувалося — волинський нардеп зловживає становищем, аби з повними кишенями своїх — не своїх грошей радісно зустріти патрона — Віктора Януковича.

Схеми, що їх оприлюднює автор розслідування — маніпуляції з державною технічною нафтою, яку після переробки у вигляді бензину він за астрономічними цінами продає не лише на своїх заправках, але й тій-таки державі, самі по собі не є сенсацією. Так само, як і невиправдано завищена ціна на паливо на АЗС, що належать Ігореві Єремеєву. Але звинувачувати «героя» розслідування в невтомній праці на Януковича на тій лише підставі, що до його депутатської групи входять «близькі» до президента-втікача люди, — не надто професійно. Бо ще треба довести, що названі депутати таки справді «близькі» до ростовського втікача.

Одне слово, саме це розслідування вибивається з лінії антипутінської контрпропаганди, що її департамент журналістських розслідувань явно взяв на озброєння. І місцями ? досить успішно.

Про це свідчить випуск від 12 травня під назвою «Путінський піар».

Автор розслідування (до речі, невідомий, як і всі інші автори «Секретних матеріалів», у фінальних кадрах яких лише скромно вказується виробник програми — «1+1 продакшн») не без іронії нагадує глядачеві, хто такі найближчі друзі Володимира Путіна. Даючи при цьому черговий шедевр путінського гумору. Володимир Володимирович, вимовляючи прізвища Ротенберг, Ковальчук та Тимченко, проти яких США запровадили санкції, називає їх «немоскальськими» й підкреслює, що від таких треба триматися подалі. І які ж вони тоді друзі «москальському» президентові? Ну, отаке солдафонське почуття гумору в президента РФ!

Назвати все, що «нарили» автори саме цього розслідування, сенсацією, в колег язик, мабуть, не повернеться. Але ж секрет контрпропаганди не в тому, щоб піднести публіці свіжу інформацію. А в тому, щоби грамотно скомпонувати вже відомі речі. Так, щоб у глядача навіть тіні сумніву не лишилося: головний ворог прогресу в Росії — Путін, і лише він.

На цей меседж дуже добре працює монтаж контрастних епізодів. Приміром, коли автори спершу показують і розповідають про амбітний проект шоумена й автогонщика Миколи Фоменка — російський автомобіль представницького класу «Маруся» на 18 мільярдів рублів, і поряд дають кадри, як президент Путін тестує нову модель «Лади». У якої не відкривається багажник, а потім вона взагалі не заводиться. Закінчується вся ця історія інформацією про ліквідацію 18-мільярдного проекту імені Фоменка, бо гроші знадобилися на окупацію Криму. Так само, до речі, й, можливо, з аналогічних причин було ліквідовано в Росії й улюблене дітище Михайла Прохорова ? проект під дивною назвою «ё-мобиль». Що його держава РФ викупила за один євро.

Автори цього розслідування, продовжуючи тему пропагандистських технологій на російському телебаченні, розкривають як мотиви, так і наслідки цієї інформаційної війни Путіна проти росіян. Адже саме друзі за кооперативом «Озеро» в Ленінграді, ті самі люди з «немоскальськими» прізвищами, в своєму феєричному підлабузництві створили телевізійний образ Путіна як суворого, але справедливого батька нації. Благо, володіючи при цьому великими федеральними каналами.

Гарно сказав про це Борис Нємцов, який запевнив: для чекіста Путіна світ — це телевізійна картинка. Нічого іншого він просто не хоче бачити і, як припускає опозиціонер, цілими днями тільки те й робить, що дивиться телевізор.

Принцип контрастного монтажу застосовано й для синхронів двох рідних братів — Нікіти Михалкова й Андрія Кончаловського. Перший, відповідаючи на запитання Дмитра Гордона, навіщо він зняв відверто вірнопідданський фільм про Путіна на честь 55-річчя президента, гордо повідомив: йому насрати на думку лібералів, бо Путіна він любить. Другий у своєму відеоблозі розповідає про фактичне вимирання росіян, страхітливу дитячу смертність та інші «принади» путінської Росії. Все це супроводжується кадрами реальних наркоманів та алкоголіків.

Один із поширених прийомів як пропаганди, так і її антагоніста-близнюка з префіксом «контр» — свідома гіперболізація досягнень чи, навпаки, вад способу суспільного життя. Чим успішно користуються творці циклу «Секретні матеріали» у випуску «Кому на Русі жити добре?».

Намагаючись розвіяти нав’язуваний російською пропагандою міф про нечувано високі стандарти життя в ЕрЕфії, автори цього фільму показують, як гине країна Росія від небаченого алкоголізму. Цей епізод дає гарний привід для гордості українцям: коли на тлі молодиків із пивом зачитують цифри про споживання алкоголю в Росії (14 літрів спирту на душу населення в рік), одразу ж повідомляють, що в Україні вона вдвічі нижча.

Задля справедливості зауважу: сіл, де люди свідомо заганяють себе в могилу пиятикою, в Україні теж чимало. Але ж статистика все одно на нашому боці, й це не може не тішити.

Так само гіперболізовано й інформацію про зарплати й пенсії пересічних росіян, що в перерахуванні на гривні вражають своїми злиденними розмірами. Це теж спрацьовує на користь українців, які, виявляється, отримують значно більші кошти від бюджету.

Тим часом картинка на російських телеканалах, підкреслюють автори, дуже далека від реальності.

Взагалі технологіям телевізійного обману автори «Секретних матеріалів» приділяють особливу увагу. Аж до того, що в двох випусках цієї програми використали майже весь матеріал із документального фільму «Технологія обману», який вийшов 12 квітня у рубриці «Українські сенсації».

Що для автора цих рядків було невеличким розчаруванням. Справді, коли тебе 20 квітня попереджають, що сьогодні покажуть кіно про те, як у Раші створювали гімн «Вежливые люди», чекаєш справді ексклюзиву, який годі знайти в інтернеті. Але це виявилося частиною вже згаданого розслідування з «Українських сенсацій». Про «шедевр» російського військового ансамблю «пєсні і пляскі» згадали хіба що на початку, показавши фрагмент якоїсь телепрограми з тієї ж таки РФ.

Чи то авторам цих розслідувань забракло матеріалу, чи то вони вирішили показати своє дітище якомога більшому числу глядачів («Українські сенсації» про «Технологію обману» транслювали ввечері вихідного дня), але варто було б до надважливих у наших воєнно-польових умовах боїв на ниві контрпропаганди підходити ретельніше.

Інна Долженкова, «Телекритика»