Дайджест

Катерина Горчинська, Kyiv Post: Чого нам варто повчитись у західних ЗМІ

Український журналістський фонд

Українська журналістика приділяє забагато уваги абстракціям і замало — фактам, вважає Катерина Горчинська, заступник головного редактора Kyiv Post і кореспондент The Wall Street Journal в Україні. Вона працює за західними стандартами і не вважає їх чимсь недосяжним для українських журналістів: треба лише бути вимогливим до себе, не йти на компроміси і орієнтуватись на добрі взірці. Своїм досвідом Катерина поділилась зі студентами й гостями Школи журналістики Українського католицького університету у Львові.

Ось чого, на її думку, українським журналістам варто повчитись у західних колег.

  1. Унормованого стилю. «У кожної великої західної газети чи інформаційного агентства є свій стиль, прописаний до окремих деталей», — розповідає Катерина. Kyiv Post — англомовна газета, заснована 1995 року американцем Джедом Санденом, користується AP Style, стилем інформагенції Associated Press. До стайлбуків — книг, що містять стандартизований правопис і правила слововживання — періодично вносяться зміни та доповнення.
  2. Мистецтва редагування. «В Україні інститут редактури дуже слабкий у порівнянні з Заходом, — уважає Катерина Горчинська. — Доброю практикою там є те, що редактори водночас є журналістами. Їх можна порівняти з футбольними тренерами, які водночас є гравцями. Завдяки писанню вони завжди залишаються у формі, є добре поінформованими, не втрачають журналістських навичок». Катерина каже, що приблизно половину часу присвячує написанню власних текстів, а решту — редагуванню та переписуванню чужих.
  3. Перевірки фактів. Інституту фактчекінґу в українських медіа практично немає. «Коли я дописую до західних ЗМІ, матеріал може надовго затримуватись, проходячи одну редакцію за іншою. Мені повертають текст із запитаннями, на які необхідно відповісти детальними фактами, що уточнюють чи підтверджують мої слова. Для автора це дуже корисно: він починає рити глибше і знаходить більше інформації», — каже журналістка. Її текст про Сергія Курченка, написаний і зданий редактору ще влітку, у середині жовтня ще проходив фактчекінґ.
  4. Ввічливої републікації. Практики нахабного копіпейсту, поширеної в українських ЗМІ, у пристойних західних онлайн-виданнях немає. Принципи републікації там чітко регламентовані: якщо видання хоче опублікувати чужий текст повністю, воно спершу звертається до першоджерела з запитом на копірайт. Републікуючи ж, зазначає джерело в заголовку. Серед сайтів, які займаються агрегацією чужих новин, поширена практика публікації частини тексту — до 500 знаків — із посиланням на першоджерело: «Це правило чітко прописане у редакційній політиці. Якщо ви його порушили, ризикуєте бути звільненим зі скандалом».
  5. Міцних, але гнучких стандартів. Редакційна політика може бути й не кодифікованою, але її принципів дотримуються ретельно. Коли ж реалії змінюються, еволюціонують і стандарти. Так, колись The New York Times, зауваживши, що практика узгодження цитат зі спікерами гальмує виробничий процес і погіршує якість матеріалів, заборонила своїм співробітникам надсилати пряму мову на вичитку. Згодом цей принцип перейняли й інші американські видання. До речі, правомірність вимоги закону України «Про авторське право і суміжні права», що робить респондентів співавторами інтерв’ю та вимагає узгодження прямої мови, Катерина піддає сумніву, посилаючись на висновок юриста Вадима Медведєва.
  6. Розмежування об’єктивного й суб’єктивного. В Україні суб’єктивну журналістику часто протиставляють сухому, заснованому на фактах стилю західних ЗМІ. Насправді суб’єктивна журналістика — колумністика — на Заході дуже розвинена, однак між статтями та колонками там проводять чітку межу. «В нас я часто бачу колонки, які називають статтями, — коментує Катерина Горчинська. — Це технічна помилка. Слід чітко розуміти різницю між жанрами». До прикладу, в The Economist — виданні, яке традиційно публікує всі матеріали без зазначення авторства, чимало суб’єктивних колонок, однак точка зору в них завжди обґрунтована. Про необхідність не лише висловлювати думки, але й обґрунтовувати їх українські журналісти часто забувають. На думку Катерини, це непрофесійно: «Точка зору не може бути висмоктана з пальця або залежати від настрою, в якому автор писав текст».
  7. Інтерв’ю як методу збирання інформації. Те, що ми в Україні звикли називати «інтерв’ю» — текст, що являє собою послідовність запитань і відповідей, на Заході зветься questions&answers (Q&A). Ця форма використовується нечасто й із специфічною метою — аж ніяк не для того, щоб дати герою розповісти все, що йому здається цікавим. «Особисто я використовую формат Q&A у двох випадках. По-перше, коли в мене ексклюзивний і дуже цікавий спікер, який говорить на багато різних тем. По-друге, якщо про одну проблему говорить багато спікерів», — розповідає Катерина Горчинська. На її думку, надмірна популярність Q&A в українських медіа — наслідок лінощів: «Це ж дуже просто: записав спікера, розшифрував і отримав відразу дві тисячі слів, на прочитання яких читачеві не вистачить ні терпіння, ні бажання. Цей жанр сприймається як можливість дати спікеру говорити стільки, скільки йому хочеться. Журналісти не розуміють, як зробити з отриманого матеріалу статтю, адже часто спікера заносить убік від заданої теми, й усе зайве, сказане ним, починає здаватись корисним». Таким чином журналіст відмовляється від функції корисного фільтру інформації. Тим часом у статті слід використати найзмістовніше зі сказаного, доповнивши слова респондента інформацією з інших джерел. Цей підхід Катерина Горчинська радить застосовувати навіть для портретних інтерв’ю: «Нехай про героя розкажуть колеги по роботі, конкуренти, родичі. Ваше завдання — віддзеркалити людину, а не показати її такою, якою вона сама себе хоче бачити».
  8. Фокусу теми. «У західній журналістиці діє принцип «одна стаття — одна ідея», — пояснює Катерина. — А в українських журналістів часто є бажання засунути в одну статтю все, що вони змогли дізнатись. Особливо це стосується журналістських розслідувань: текст перетворюється на список офшорів і транзакцій, із якого можна було б зробити інфографіку, але читати неможливо. Матеріали, які ми пишемо англійською для Kyiv Post, мають 600-800 слів, але інформації в них — як у 2500 слів типової статті українського ЗМІ». Серце статті — nut graph, абзац, що йде після ліду й відповідає на головне питання: чим цей матеріал є цікавим і корисним для читача?
  9. Турботи про джерела. У багатьох західних ЗМІ є сувора політика щодо використання коментарів анонімних джерел: для AP, наприклад, це є неприйнятно, тоді як Reuters часом дозволяє собі таке. У Kyiv Post інформація з неназваних джерел з’являється лише за умови, що анонімність має вагомі підстави. «Ми повинні пояснити, чому не назвали цю людину — наприклад, що викриття загрожує її безпеці, — говорить Катерина. — Ніколи не можна брехати про інформатора: змінювати ім’я, вік, вигадувати факти про цю людину. І, звісно ж, редактор повинен знати джерело». Інша справа, якщо людина вже після розмови зажадала, щоб її не називали, не маючи на те поважних причин. За словами Катерини, часто не називати такого інформатора немає підстав: якщо він погодився на інтерв’ю, знав, що ви журналіст і записуєте розмову, він автоматично дав згоду на публікацію. Та, погодившись на розмову off the records, журналістові слід дотримувати слова: не розкривати джерело, шукаючи підтвердження отриманим від нього фактам в інших місцях. Випадок, коли заради публікації вкрай важливої новини журналіст може «спалити» джерело, якщо й трапляється, то лише раз у житті.
  10. Ставити для себе високі планки. «Незалежно від того, за якими стандартами працює ваша редакція, ви повинні мати свої власні, від яких не варто відступати», — радить Катерина Горчинська. За її словами, більшість принципів і вимог, які ми називаємо західними стандартами журналістики, можуть бути застосовані в українських умовах. Потрібне лише бажання поставити самих себе у суворі професійні рамки.

Тарас Малий, для Редакторського порталу


Додати коментар